Полковник Стеблюк: На силове звільнення Донбасу ніхто не піде
Категорія
Україна
Дата публікації

Полковник Стеблюк: На силове звільнення Донбасу ніхто не піде

Полковник Стеблюк: На силове звільнення Донбасу ніхто не піде
Джерело:  online.ua

В заключній частині інтерв’ю ONLINE.UA герой Іловайська, полковник Всеволод Стеблюк розповів про те, як вчився жити заново після серпня 2014-го, про свою роботу помічником міністра оборони, реформи у сфері військової медицини, про те, як може закінчитись війна і про те, чи є таки майбутнє в України.

Читайте попередні частини інтерв’ю:

Масових суїцидів у ветеранів АТО не буде, будуть революційні дії - герой Іловайська полковник Стеблюк

Полковник Стеблюк: У нас давно немає сумнівів, хто винен в Іловайській трагедії

- Після Іловайська вже минуло 2,5 роки. І, мабуть, те, що тоді трапилося, чітко розділило війну на «до» і «після». В тому, що було після, чи були ситуації, які ви би могли прирівняти до того, що було під Іловайськом?

- Ні. Прирівняти не можна. Було багато героїчних сторінок в історії цієї війни… Були події символи – Донецький аеропорт. Дебальцево. Був «Рейд» … Там – герої. Про них знімають фільми, на річниці подій приходять офіційні особи, вручають нагороди… Але були не менш героїчні епізоди, які такими не визнані, не висвітлювались широко в медіа… Чи важливо це – так! Дуже важливо! Сьогодні «забули», «переплутали» подію, особистість – завтра переписали історію! Вже маємо небезпечні прецеденти: нагороджуючи Євгена Тельнова «Усача» - гранатометника з «Донбасу», посмертно званням «Герой України», чи то через помилку, чи то навмисне його унікальне досягнення (а в бою під час виходу «зеленим коридром» під Красносільським він знищив 2 російських танки та 2 бмд) цей подвиг прив’язали до Широкіна, де Євген загинув… Іловайськ – табу…

Мені про це досить відверто якось сказав один відомий волонтер, близький до Адміністрації Президента: ми, мовляв, розуміємо твої почуття, але Іловайськ – це лише один з епізодів серпня 2014-го…

- За яких обставин вам це було сказано?

- Іловайське братерство вийшло з ініціативою : оголосити 29 серпня Всеукраїнским днем пам’яті та скорботи за загиблими в цій війні… Запросили на річницю керівників силових відомств. І до АП написали листа, і до Міністерства оборони і до МВС. Степан Тимофійович Полторак тоді прислав роту почесної варти і оркестр, Аваков – поліцію, яка забезпечила порядок і проїзд: тоді колона машин підрозідів «іловайців» в супроводі поліції їздила по Києву. Все добре було. Зрозуміло, самі міністри не приїхали, але допомогли.

А на пропозицію про встановлення Дня пам’яті та скорботи сказали: ваша пропозиція зробити 29 серпня днем пам'яті всіх загиблих в АТО – вона буде нагадувати про Іловайськ. А цю тему піднімати не можна. Офіційна версія: це лиш один з епізодів серпня-2014. «От ви ж не знаєте, а в той час і під Луганськом ситуація була дуже погана, і під Маріуполем теж»… От так-от. Так уже вийшло, хлопці, вибачайте, але нічого там «ТАКОГО» не було. І все ж таки мій комбат Андрій Тетерук зареєстрував законопроект про встановлення такого пам’ятного дня… Побачимо, як депутати, які на словах обіцяють за країну «рвати всіх і все що можливо» підтримають таку просту справу, яка не потребує жодних фінансових чи інших витрат. Просто потребує людяності і визнання героїзму тих, хто пройшов це пекло…

- Може тому трохи дивно виходить: перша справжня битва з російськими окупаційними військами по факту вважається меншим досягненням, ніж, скажімо, потрапити в полон, призвівши до смерті багатьох побратимів, потім два роки просидіти в російській в'язниці – і повернувшись, лити бруд на Україну і обілювати терористів…

- Ой, то треба розуміти, що Надя Савченко то – проект Медведчука та ФСБ. Причому дуже й дуже невдалий. Вони ж навіть уявити не могли, що вона настільки дурна, що дискредитує саму ідею цього проекту. Там же чим далі в ліс…

Савченко перевершила сама себе в своїй дурості. Одне «голодування» чого варте було! Доголодуватися до таких габаритів – то треба вміти. Ті, хто відвідував Савченко у в'язниці, розповідали, що вона тільки товстіє з кожним разом – людина добре харчувалася весь час, дитячі суміші вони йой як калорійні….

Так що щодо Савченко у мене ілюзій не було давно. Я просто не знав, як ця історія розвиватиметься – просто передбачав, що це проект – і все. Уже одна ця героїзація мала би на критичні висновки людей наштовхнути. Чому нікого з полонених не показують ,чому Сєнцова вивезли в якутські табори, а тут – ледь не цілодобова трансляція з камери?

Дехто зараз взагалі каже, що цей проект був запланований ще до війни, до початку активних дій – ще на Майдані, коли вона була по ту сторону, такий собі подвійний агент… Є такі думки.

- Ви вірите в те?

- Я – ні. Вона дурна. Вона так сильно наперед планувати не здатна. Тут швидше було використання ситуації, що склалася.

- Ну і демонізувати в цьому плані російські спецслужби, які начебто можуть на роки наперед готувати «агента» такого роду – теж не варто? Недарма ж кажуть про російське «авось»…

- Можливо. Такі далекоглядні плани – дійсно не в їх традиції.

- Залишимо Савченко і повернемося до вас. Коли все було вже позаду, коли ви повернулися нарешті додому після Іловайська – що ви зробили найперше?

- Зразу з вокзалу поїхав з друзями додому. Посиділи. Наступного дня поїхав в Академію МВС, доповів ректору що живий та попросив відпустку, на тиждень, щоб завершити свою діяльність як начмед «Миротворця.»

Що робив?.. Треба було шукати, де хлопці. Не знав про багатьох, про те, як склалися їх долі. От і сиділи, шукали, видзвонювали…

- Воно не давало спокою?

- Ну а як ви думаєте?! Можна бути спокійним, якщо ти не знаєш, де твої люди?!

- Ви шукали тих, кого знали, з ким воювали – чи дізнавалися, чи вижили ті, кого вам вдалося вивезти?

- Перш за все, тих, кого знав. Ми ж розгубилися тоді… Медики мої пропали, Міша і Коля. Довгенько ми шукали, де вони є. Аж поки в лікарні в Дніпропетровську не відшукали Колю. А згодом і Мішу розшукали, він якось через Донецьк вибирався…

Всеволод Стеблюк (зліва), Микола Ленько і Михайло Гулак (Коля і Міша, яких він розшукував, коли повернувся)

А далі… Далі сюди почали повертатися поранені хлопці. Їм треба було допомогти. Одне тільки оформлення різноманітних довідок, яким довелося тоді займатися, забирало майже весь час.

- Може, й добре, що так? Що не лишалося часу копатися в собі, гризти себе за те, що вдалося вижити?

- Напевно…

А потім почалися похорони. Почали привозити хлопців. Першого привезли Макса. Потім – Льошка Гарай, Вітя Єщенко… На похорони Андрійка (Андрій Єсипок, молодший сержант, батальйон «Миротворець», загинув в Іловайську у віці 19 років – ONLINE.UA) я так і не зміг поїхати – просто не витримав би.
Я ж тоді попросив, щоб його забрали в автобус. Той автобус вони металевими щитами укріпили – я думав, там йому безпечніше буде, ніж якби зі мною поїхав… Хотів уберегти. А вийшло все навпаки. Автобус розстріляли. І вони потім в якусь машину залізли – а туди граната прилетіла. І він накрив цю гранату собою…

Ні, то не можна думати про це... Влад Ковальов – це для мене була неймовірна втрата! Уявити собі не можете, наскільки світлий хлопець був. Пам'ятаю, він мені передає Льошку Маркіна і я йому кажу: давай, Влад, застрибуй, поїхали! А він головою хитає: ні-ні, там ще поранені… Їдь, я наздожену!.. Не наздогнав… Страшно це все…

У Влада такі малі хороші – Марк і Софійка. Треба було б частіше їздити. Але… Ну поїдеш ти – і що? З дітьми побавишся? То вони малі ще, не розуміють… Хоча інколи мені здається, що щось ці малята таки відчувають. Коли я приїхав у Херсона на 40 днів по Владу, мала залізла мені на руки – і так тулилася… Всі були шоковані: кажуть, вона ніколи до чужих не йшла. А тут – залізла і сиділа, я не міг її відірвати від себе… А коли ось на минулий День захисника Вітчизни я їх востаннє провідував – коли йшов, Марк почав так гірко ридати, що ніхто не міг його втішити…

Я надзвичайно полюбив цю родину… Ми з Владом мріяли про те, що ми будемо дружити родинами…
Складно з цим жити, але що ти зробиш? Єдине, що ми можемо - це говорити правду про те, що тоді трапилося. Це єдине, що ти можеш зробити для тих, хто загинув на цій війні…

- І ще – звільнити наш Донбас, принести свободу нашим людям на окупованих територіях….

- Маю в тому сумніви, що там дуже хочуть звільнення….

Дивіться, ті, хто реально підтримували Україну на тій території – вони давно всі тут. Ті, хто за «ДНР» - вони там. І вони реально задоволені. Я ж спілкуюсь з людьми, які туди їздять, спілкуюсь з журналістами. Жителі ДНР-ЛНР в більшості задоволені тим, що в них там відбувається. Вони відчувають себе героями. Вони сповідують культ Захарченка, Мотороли – там портрети їхні по місту скрізь висять…

Читайте також: Путін може напасти на Україну через Білорусь, не питаючи Лукашенка - Безсмертний

-Ну… Поки Сталін був живий - його теж страшно всі «любили». Небезпечно було інакше…

- Вони ненавидять нас. Ми ненавидимо їх. І ми поки змінити цю ситуацію не можемо.

Припинити цю війну чиїмось рішенням чи дипломатичним шляхом – неможливо. Піти звільняти силою? То це будуть колосальні жертви. Щоб звільнити окуповані території Донбасу і Крим – це треба робити зачистку, як росіяни свого часу робили у Грозному: просто рівняли з землею. Хіба нам це потрібно? Та ніхто й не дасть цього робити – світ нас би просто не зрозумів. І сили у нас такої немає, щоб ми могли потім протистояти і утримувати відвойоване. Бо ми що отримаємо? Територію ненависті? То ми її й так маємо. Їх там все влаштовує. Живуть вони непогано – всі ж по дві пенсії отримують, сюди за грішми їздять. Промисловість така-сяка собі працює. Багато бізнесменів (з тих, що «поза політикою») спокійно собі працюють. Вони платять там – і їх не чіпають…

Росія веде все до замороженого конфлікту. А нам за будь-яку ціну треба уникнути замороження.

- І що ж робити?

-Я – не політик, тим більш не державний діяч, щоб мої слова трактувалися як рекомендації . Вискажу лише крамольне припущення. Єдиний нормальний шлях, який може бути, це сказати: так, ми визнаємо, що ви тепер – незалежні республіки. Ми встановлюємо кордон, встановлюємо чіткі правила перетину кордону. Ми встановлюємо митні правила, переміщення будь-яких товарів поза митним оформленням – контрабанда! З часом ми подумаємо, чи встановлювати з вами дипломатичні відносини. Але ми чітко розділяємо: це іноземна держава. Ми припиняємо фінансувати вас, ми припиняємо виплати соціальної допомоги. І ми з себе знімаємо відповідальність за відновлення, за утримання того, що там є. Ви хотіли незалежності? Ви хотіли з Росією? Будь ласка! Проводьте вибори, живіть самі собі. Це ж якраз і є основна мета Росії: щоб ми тягнули Донбас в тому стані, яким він є зараз. Щоб повторити на території України те, що відбувається зараз в Придністров'ї. Мета – встановити, фактично, повний контроль через ті ж виборчі системи, колосальним економічним вантажем накинути це на нашу економіку, олігархи ще вкрадуть на відновленні Донбасу з коштів якихось фондів… Все буде списуватися на це. Вже зараз колосальні гроші списуються…
Тому нам всім буде краще, якщо ми це припинимо. Якщо знайдемо в собі мужність визнати поразку. Сказати: так, ми програли цю війну. Ми програли її тоді, коли «колисали» совєцьку ідею «обраності» донбаського пролетаріату,коли не змогли протидіяти пропаганді в 2004 році, коли було запущено опудало «українського націоналізму», «руки Держдепу США»… Пам’ятаєте – карта України, що поділена на три сорти… Ми програвали цю війну коли не змогли реалізувати на практиці ті золоті слова: Схід і Захід разом… Коли після помаренчевої революції не змогли притягнути до відповідальності тих хто проголошував ПіСУАР…Коли були зраджені ідеали революції, а фактично продано прем’єрство Януковичу… Багато причин, але ми реально програли цю війну за Донбас ще до її початку…

- То виходить, все дарма було?

- Ні, не дарма. Ми зупинили навалу, не дали руському міру розповзтись далі. Зупинили їх. Зупинили в тіх межах які на сьогодні маємо. Коли силою народного духу було знищено ідею «Новоросії». Це найбільший здобуток.

- Але ж там є патріоти України…

- Є. Звісно, є. Але я не знаю, в який бік настрої тих людей змінилися за час, що минув. Ну і не буде воно вартувати тих життів, які ми за це покладемо. Та ніхто на силове звільнення Донбасу і не піде, не дасть команди.

Хоча ми б – пішли. Пішли б на смерть. Якби завтра сказали: все, йдемо і звільняємо – я би перший зібрався і пішов. І всі добровольці пішли б. Але, повторюся, по-перше цього ніхто не дасть зробити, а по-друге, це реально нікому не потрібне. Ну не потрібен нам Донбас – такий, як він сьогодні є.

- Добре, припустімо, що в чомусь ви маєте рацію. Але де в такому разі гарантія, що завтра раптом не виявиться, що нам не потрібна Одещина, Харківщина чи те ж Закарпаття? Що завтра якась гіпотетична Угорщина не вирішить зробити те, що вже зробила Росія?

- Якраз тепер, маючи ці уроки, ми маємо дивитися і своєчасно реагувати на такі виклики. На Закарпатті багато України? Та не дуже. Особливо, в тому ж Берегово. Я ж туди їжджу, бачу.

- Але це наша земля!

- Це наша земля, так. А до того вона була не наша. І що? Вона 70 років всього лише наша. Ці питання… Світ же не стоїть на місці. Він змінюється. Це в усьому світі зараз такі проблеми. Але існують принципи мирного співіснування країн, перегляд кордонів фактично по-за міжнародним правом!

За Закарпаття якраз я не переживаю. Угорщина – член Євросоюзу. І жодна країна, яка є членом Євросоюзу, на анексію не піде.

- Це зрозуміло. З іншого боку ще зовсім недавно ми не чекали і удару зі сходу.

- Та завжди чекали! Та ну ви що? Оце «одін народ», «младший брат», «ісконно рускіє зємлі»…

- Та ні, навіть не те. Швидше: Будапештський меморандум, міжнародні домовленості… Для когось - братський народ, а для тих, хто вчився хоч трохи в школі - трохи інші аргументи для такого переконання. У мене, наприклад, досі в голові не вкладається: 21 сторіччя, центр Європи – і таке відбувається…

- Згоден, не вкладається. Але я ніколи їх не сприймав, як дружню країну. Я все це бачив, бачив їхні намагання постійно… Я ж до війни спілкувався з військовими лікарями російськими, вихідцями з України – від них постійно звучало: та йолкі-палкі, давайте вже приєднуйтесь! «Сколько можно уже в независимость играться? Оно вам надо?». Вони ніколи не розуміли цього. Зараз останній інформпривід – Іван Дорн … Він один висловив погляди досить значної групи осіб…

- Ну, як показали перші місяці війни, у нас теж багато хто не розумів…

- Знаєте, донька однієї близької мені людини – вона з Донецька. Коли стало зовсім гаряче, я поїхав на фронт, а вона – сюди. Вона в якійсь структурі Ахметова працювала. І коли все тільки починалось, дзвонила, розповідала, як вони ідуть на «референдум» за «ДНР», що у нас тут – «кровавая хунта» і все інше.

Вона приїхала сюди, рік прожила тут. В Ахметова ж офіси скрізь є, у нього скрізь все нормально. От вона жила і працювала тут. А потім з'ясувалося, що їй тут «скучно», що тут – «другой народ», що їй тут погано… Вони забралися і поїхали в Донецьк.

- А, так, там же весело зараз.

- Так, весело… Дзвонить: люди тут улыбаются, тут хорошо, тут нету хунты – люди свободные.

- А ви не цікавились у неї, де вона тут хунту бачила, поки в Києві жила?

- Я нічого не запитую. І так непросто стримуватися.

- Добре. Давайте про інше. Бачу, у вас на стіні – фото з Полтораком. Ви ж були його помічником. Вже ні?

- Ні. Я вже не помічник.

Там були великі структурні зміни в міністерстві. А загалом, хочу вам сказати, команда у Степана Тимофійовича дуже навіть непогана. Працювати в цій команді було – одне задоволення, незважаючи на цілодобову зайнятість та постійні відрядження…

- Чому ж ви пішли звідти?

- Я пішов, коли з'явилася можливість працювати у військово-медичній академії. Ну, все-таки я професор, все-таки я вчений. Наукова діяльність мені цікавіша, ніж те, чим здебільшого доводилося займатися в міністерстві.

Так, безумовно, на посаді помічника багато вдавалося зробити – іменем Міністра. Поки ще не всі розібралися, що воно таке за посада. Знали, що я з Академії МВС в ЗСУ прийшов, а Міністр наш був ректором Академії внутрішніх військ МВС України….Тож всі вважали що ми давні знайомі… А це була просто конструктивна робота. Я тоді під шумок встиг в Ірпіні реабілітаційний центр зробити за допомоги канадійського проекту «Ангели охоронителі України», роту по підготовці санінструкторів з нуля створити. Нахабно так, віддаючи розпорядження, всіх розставляючи по місцях (посміхається).

Але здебільшого доводилося займатися вирішенням проблемних питань, розглядом скарг. Виступати в ролі медійної персони, розповідати, як все реформується… Хоча в 2015-му це робити було легко, тому що тоді дійсно відбувся переворот у військовій медицині. Ми стільки змогли зробити за 2015-й, що про це було приємно говорити.

- Що саме вдалося зробити тоді?

- Ми організували військово-цивільний штаб медичного захисту, який реально працював. Ми збиралися мінімум раз на місяць - всі керівники військових медслужб, Мінздраву, Академії наук, Міністерства соцполітики, служби ветеранів… Дуже багато питань вирішили.

А потім окремим депутатам захотілося цей штаб перетворити на свою політичну трибуну. Та й певна заздрість почалася: а чого це Стеблюка так багато? А чого про нього – хороше, а про депутатів – тільки погане?.. Зрештою, як я вже казав, щойно з’явилася можливість піти працювати в військово-медичну академію – я це зробив. Все-таки це моє, це мені подобається. Я ж науковець, викладач, я люблю вчити…

- Вважаєте, що в академії зможете принести більше користі, ніж якби лишилися в Міністерстві оборони?

- Дивлячись для чого. Річ у тім, що з 2016 року у нас почався відкат по темпам реформ, вони в більшості всі на папері лишаються. І я принципово не згоден з тим, що робить Рада реформ по медицині при міністерстві. Тому що там зараз чимало дилетантів, там студенти якісь незрозумілі, люди з патріотичними настроями, але без знань та практичного досвіду – і вони намагаються вчити професіоналів. З іншого боку, є професіонали, які вже «вловили зірочку» і не хочуть нічого сприймати… Я не впевнений, що зараз в Раді реформ я б відчував себе комфортно.

А тут я маю можливість робити головне: вчити молодих лікарів, змінювати щось в їх підготовці і не зупинятися на досягнутому, займатися наукою хоч трохи, бо війна, як не крути, вибила з цього процесу. Ну і плюс – з’явилося трохи часу, щоб писати книжки і навіть передачу зробити.

- Що за передача – розкажете?

- Називається вона «Додому» і почала виходити на телеканалі «Телевсесвіт» - він є в кабельній мережі, на супутнику і в інтернеті. 1 квітня вийшов перший випуск, до мене в гості приходив Віталій Іванович Цимбалюк, президент Академії медичних наук. Говорили про лікування, про те, як Академія допомагає. Будемо розповідати ветеранам АТО про те, як можна вирішити численні проблеми, з якими вони стикаються, коли повертаються з фронту. В тому числі, намагатимемося допомогти їм не тільки приїхати додому, а й повернутися з війни в усіх смислах.

- Скажіть, чи все вам вдалося зробити з того, що ви планували, коли тільки заходили в Міністерство оборони? В той період в розмовах з журналістами ви наголошували на трьох основних завданнях, які потребують вирішення. Наприклад, про потребу змінити існуючу систему так, щоб формування замовлення по медицині йшло знизу, а не спускалося згори. Вдалося?

– Так. Замовлення зараз вже знизу формується. Це реально вирішено. Ми зараз навіть трохи від цього страждаємо. Точніше не ми, а наші випускники. Бо знизу 98% іде в війська, починають свою службу. І це – правильно. Що я ще казав?

- Ще ви казали про необхідність створення центрів підготовки санінструкторів.

- Вже створена навчальна рота. І зараз на її базі - це записано в стратегічному оборонному бюлетні - буде створюватися центр з тактичної медицини. Як швидко то їм вдасться створити - не знаю. Але станом на зараз вже підготовлено близько 700 санінструкторів.

- А потреба яка? Є підрахунки?

- Є. Скажу так: ще треба й треба. Зараз вже є бачення, як готувати військових фельдшерів – вони навчаються в медичному коледжі, на останньому курсі підписують контракти, а потім в тій же «Десні» проходять тримісячну допідготовку. І йдуть в війська.

Не вдалось поки зробити спеціальність «військовий лікар». Щоб починаючи з 5-6 курсу медуніверситетів забирати людей вже в академію або хоч на місцях вчити, але вже одягати їм форму і підписувати контракти. Щоб вони могли зрозуміти, треба їм та військова медицина, чи ні.

- Якщо говорити про ваші ключові наміри, з якими ви йшли в МОУ, то останнім називалася координація зусиль в медичному забезпеченні між державою і волонтерськими організаціями. Як з цим?

- Це, мабуть, найскладніше питання. І тут обидві сторони винні в тому, що ця співпраця не відбувається нормально.

Свого часу без волонтерської допомоги не було б нічого. Та й досі дуже великий відсоток евакуацій – відсотків 70 - проводиться саме волонтерськими бригадами. Чому за три роки війни у нас волонтери повинні там працювати – питання, так?

- Піднімалося воно, до речі, взимку, під час загострення на Світлодарській дузі.

- Крім того, в волонтерському середовищі виникли так звані «професійні волонтери», які пішли в різні владні структури помічниками, радниками, в громадські ради… Причому, з’ясувалося, що ті, хто дійсно почав займатися волонтерством від самого початку, хто зробив дуже багато – вони в ці громадські ради потрапити так і не змогли. Всі місця були зайняті людьми, скажімо так, з певною історією – це щоб не ображати. Дуже непрості, словом.

Ну і друга з важливих причин конфлікту – у тому, що не можна так ображати професіоналів. Які б вони не були, але треба поважати людей, які мають освіту. У нас же натомість волонтери чомусь взялися огульно хаяти всіх і вся в військовій медицині, в управлінні. То чи варто дивуватися, що це викликало негативну реакцію, реакцію протидії?

Так, в тій критиці чимало справедливого. Але мені все одно неприємно, коли мене намагаються вчити, як надавати допомогу на полі бою люди, які там ніколи не було. Які просто вважають себе дуже крутими інструкторами з тактичної медицини, бо вони на якихось курсах були і когось там вчили – і тому вони краще від того, хто був під обстрілом, знають, як в таких умовах рятувати життя. Я шаную кожну людину, яка щось робить, але не люблю невиправданої самовпевненості і зарозумілості. Для мене взагалі визначальним є критерій трьох П: професіоналізм, порядність, патріотизм. Все це має бути в одній склянці.

- Українському націоналізму теж властиве прагнення до досягнення цих трьох П. Ви можете назвати себе націоналістом?

- Так, я націоналіст, як кажуть американці, "original". По батьковій лінії я - онук петлюрівця, вояка Холодного Яру.

- Вірите в те, що влада в Україні колись може стати націоналістичною нарешті?

- Чесно? Ні, не вірю. Більше того, вважаю, це не той шлях, який підходить для сучасного суспільства.
Чому? Зараз молоде покоління по всьому світу – це космополіти, фрілансери, що сповідують фрістайл по життю. Я не знаю, добре це чи погано. Це – реальність. Світ змінюється. Він не стоїть на місці. Тому націоналізм – безумовно, дуже важлива, гарна річ. Але не на нинішньому етапі розвитку людства. Зараз світ зовсім інший.

Інша справа, що у нас на додачу ще й сама ідея чистого націоналізму серйозно підірвана самими ж «офіційними націоналістами».

- Чи тими, хто так себе називає.

- Згоден. Достатньо подивитися на Фаріон, на її виступи, на перших номерів «Свободи» з отакенними «будками» і хамською поведінкою… Та вони більше шкоди наробили , тою ж таки нашою ідейною поразкою на Донбасі ми повинні завдячувати в великій мірі їм… Мені більше націоналізм Яроша імпонує - інтелігентний націоналізм. Він же має не зовні проявлятися – він всередині в тебе має бути. Ти просто маєш відчувати себе націоналістом і любити свою країну. Хоча з кожним днем робити це все важче і важче.

- А де ви шукаєте той ресурс, який дозволяє все ще любити свою країну?

- Та не треба шукати - треба любити! Я розумію, що я нікуди звідси не дінусь. Що я вже нікуди тікати не буду. Хоча би тому, що це вже соромно якось – навіщо ти тоді все це починав? Це, до речі, була одна з причин, чому я так рвався в АТО і чому я нічого не боявся. Бо я був на Майдані. І захищати свою землю на сході мене штовхала думка: це ж і я заварив цю кашу – то треба довести до кінця, треба вирішувати…

А от що стосується моїх дітей, зізнаюся чесно: не так давно я з ними заводив розмову, що їм варто було би придивитися якусь європейську країну і їхати жити туди – бо тут надто складно. Вони подивилися на мене і відповіли, що нікуди звідси не поїдуть – бо треба не десь шукати кращого життя, а вдома його створювати. І звичайно, чути це мені було приємно.

А ще в мене є дві дівчини- слухачки Академії на першому курсі магістратури. Якось я запитав у них: ну що ви тут робите, у військовій медицині? Ну нащо воно вам треба? Заміж вийти? То військові – далеко не найкраща партія… Виявилося, що одна з цих дівчаток, ще бувши студенткою, була на Майдані, в КМДА у Юри Ковальчука (Юрий Ковальчук, координатор медичного центру в КМДА – ONLINE.UA), друга вже встигла після медуніверситету в 2014 році рвонути з «Правим сектором» повоювати трошки. І вона розповідала, що виросла без мами, бо та поїхала в Італію на заробітки, коли цій дівчинці було всього десять років. Бачилися вони тоді, коли донька приїздила спершу в гості до мами в Італію, а потім – і на підробітки. І вона каже: ну вони ж дурніші, ніж ми! У нас набагато більші ресурси! Тому я хочу себе реалізувати саме тут, в Україні…
І я себе впіймав на тому, що не все тут так вже безнадійно. Що є все-таки молодь. А якщо є молодь, то є і майбутнє у країни. Яким воно буде – ну не знаю. Поки що не можна загадувати. Але в тому, що майбутнє у нас буде, я не сумніваюся!

Лілія Рагуцька

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?